Сторінка:Вечерницѣ Р.1 ч. 1—43 (1862).djvu/10

„А що тамъ — може хочешъ що повъсти доню?“ такъ кликавъ еи все. — Дҍвчина спалҍнҍла, тай каже несмъло: „Я хотҍла васъ просити отче — пріймѣтъ „того сиротюка по̂дъ стрҍху — о̂нъ такій бъдный, що „ажъ жаль дивити ся на его, — сирота безъ долъ- „отъ може колись марно згине — шкода, ладный дҍт- „вакъ шкода, абы такъ марно по̂йшовъ. Посу- нувъ ся по̂пъ на кре̂слъ, и небдказавъ нъ слова та споглянувъ по дҍвици, а она знова яла казати: „Правда отче, що му незабороните стрҍхи? Най „служитъ, нҍжъ мае по̂йти у розволоки.“ Панъ-отець кивнули рукою: „Про мене, я тобъ „доню не бороню; хлҍба не переҍсть ми, и хату не „пересидитъ. Бо̂льше неказали и слова далъй — досыть сего було дҍвици. Она побҍгла назадъ до пекарнъ така радҍшна и зъ пого̂днымъ личкомъ, якбы еи бувъ свҍтъ, и еи щаслива вся вже доля. На приказъ панны служницъ Стефаня и змыли, и розчесали, и дали шматье, и погодовали; о̂нъ не дякувавъ, лише очи повий звернувъ такъ мило на дҍ- вицю, що ажъ якось ёй знова слезы стали у очахъ, въдай слёзы радости и утҍхи, бо стояла она, довго на сиротюка глядючи, и розсмҍхало ся еи красне личко. — У вечерҍ, коли вже полягали всъ спати. пораили ся служинцъ еще, тай говорили ме̂жъ собою: „Паннъ нашо̂й богдай Господь давъ добру долю. „яка она сердешна и го̂дна, знае она бъдияку и по- „милуе, най помилуе и еи Господь у своёй ласцъ. „та не дасть знати горя. Говорили оны и далҍй. а все славили добру панну, та желали для ней и просили у Господа доброи долъ. Пріймили такъ сиротюка Стефаня добри̂ люде до себе, що ихъ Господь навернувъ для ёго; бо Все- вышный слухавъ цҍлу молитву сироты, и не давъ загинути лишеному сирохманови. — Сиротюкъ и не надҍючи ся найшовъ ся наразъ у иншо̂мъ и лҍпшо̂мъ житью, бо панна все була якбы якій ангелъ хранитель коло ёго, и такъ ся надъ нимъ заходила, якъ лише мати ро̂дная тое зробити може и умҍе. Стефаньо бдъ годнны, коли го взято у хату панъ отця незнавъ бо̂льше, що то голодъ, и холодъ, пильновано ёго и стережено на приказъ панны, якъ ока въ головъ. А що не зробили у слугъ прикази, то бо̂льше учинило чутье, котре зъ панны перейшло въ нихъ. Рано якъ повстаютъ, неразъ служ- ницъ на перего̂нъ увихаютъ ся коло сиротюка, та пестятъ его, якъ лише умҍютъ. Такъ ся дҍяло нашому сиротокови въ челядно̂й хатъ. А въ покои несидҍвъ нҍхто, лише панъ-отець и панна Анастася. По̂пъ бувъ вдовець, а Анастася сестра помершои же̂нки. Пятьдесять лҍтъ уже минуло давно панъ- отцю Евстахому, и туй туй настигала ше́стьдесятка, ко- тра, здавалося, то̂лько слҍду лишитъ на отцю Евста- хо̂мъ, якъ лишило минувшихъ пять десятокъ; а въ его нъ сивого волоска не знайдешъ, нъ побачишъ его ити згорбленого, нъ зморщка на лици повно̂мъ и чер- воно̂мъ не подыблешъ. Кобы не поважный и пово̂ль- ный хо̂дъ, и обьемъ у поясъ вже не молодецькій, бувъ бись сказавъ, се молодый чоловҍкъ, не бо̂льше надъ тридцять лҍтъ мае, такій собъ крҍпкій бувъ и здо- ровый. Отець Евстахій бувъ зъ роду шляхтичъ. Уро- дженый за послҍдныхъ часо̂въ Польщи въ шляхотсь- ко̂мъ дому, виро̂съ о̂нъ у всъхъ тыхъ пересудахъ давного польського шляхтича, который окро̂мъ гербо- выхъ людій незнавъ нъкого бо̂льше, и не признававъ нҍкому якого небудь права. Едина верства людій, маюча право до образованья и просвъту, до заповненья урядо̂въ и творенья стану высшого, хотяй бы и по заслугахъ головы, була, у его головъ, лише шляхта. Злишнй люде всъ, що лише нешляхта, були нҍчимъ. Чоловъкови зъ такими переконаньями, зъ такими пересудами, було очевидно на то̂мъ свҍтъ новҍйшо̂мъ, де люде безъ имени и гербу, станули науками и мо- золою на многихъ ступеняхъ достоинствъ, тҍсно; и не диво, що ставъ ся зъ часомъ для тыхъ, що у но- вҍйшихъ понятьяхъ жили, чудакомъ. Зъ тои причи- ны живъ о̂нъ бо̂льше самъ, якъ зъ людьми тими, ко- три ёму здавали ся дивни̂, нҍбы блудни: бо оны у всёму, були суперечного переконанья, а часомъ смҍ- яли ся наве̂ть, зъ его истиныхъ — зпорохнҍлыхъ, засадъ-повҍрокъ. Хоть дивный у своихъ засадахъ для тыхъ ча- со̂въ, въ котрыхъ живъ, бувъ однакожъ чоловҍкомъ дуже правымъ у своихъ дҍлахъ, и го̂денъ всякои шанобы. Майже ро̂вно о̂дъ громады и о̂дъ сусҍдъ, о̂дъ простыхъ селянино̂въ и пано̂въ любленый, бувъ онъ меже всҍми попами докола, якбы найстаршимъ братомъ якоись великои семіи, и длятого кождый, хто о нё̂мъ розказувавъ, хваливъ его; але неспомя- нувъ нҍколи о ёго пересудахъ, знаючи, що тымъ го направити годҍ, хиба лише угризти може.