— Як же „кіт наплакав“, коли по моїм відомостям з кінця квітня у нас більше, а нїж у Куроки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . А що до наших моряків, то правда: коли полїчити, то вони, може, самі собі не менше пошкодили, анїж японцї їм“…
На прикінцї Драгомиров робе в листї таку приписку на українській мові:
Закурив москаль люльку і лїг на соломі спати.
Резолюція справника:
А нехай собі спить, аби шкоди не було.
Відповідь старшини:
Як же шкоди не було, коли сїм дворів, мов корова язиком злизала…[1]Завдяки чесному, отвертому, прямому характеру, Драгомиров користував ся поважанєм не тільки серед своїх прихильників, але і ворогів.
Про те, якою пошаною він користував ся серед самих ріжномаїтих кол населеня сьвідчить такий факт. Драгомиров помер 15 жовтня 1905 року, себто в самий розгар революційного руху в Росії, в тім числї і в Конотопі. Уся рідня Драгомирова находилась в сей час у Київі і через те, що припинив ся усякий рух на залїзницї, була позбавлена можливости приїхати на похорон покійного. Не можна було також привезти із Київа металїчної труни для небіжчика. Конотіп був в кульмінаційному пунктї революційного руху. На чолї сього руху стояв інжен. Шор. Слова його оп'яняли весь Конотіп. Усї робітники залїзницї і величезних Конотопських залїзнодорожних майстерень покорялись його слову, його волї. І от ся маса, по інїціятиві своїх вождів, сама пропонує, в память помершого, послати в Київ поїзд за труною, за родичами і знайомими. Пропозиція була прийнята. Дана була обіцянка, що коли поїзд їхати ме назад з Київа, не посадять в нього війська, не заарештують тїх, хто поведе поїзд. І от, коли припинив ся весь залїзнодорожний рух, коли усе забастувало, вакзали переповнені розлютовавшим ся народом, з залїзнодорожного полотна усе познїмано, — іде цїлий порожній поїзд
- ↑ Русск. Инвал., 1905, № 236.
