фоні того часу був світлою, ярко одинокою плямою. Як щирий син України і прямий потомок старого вольнолюбивого українського роду, він любив правду і одвертість, щирість і простоту перш-за-всього і ненавидїв брехню, лицемірство, підлесливість, бутафорство… Недурно Рєпин увіковічив його в своїх відомих „Запорожцях, що пишуть листа султанові“…
Люблячи сам одвертість і щирість, він того ж вимагав і од своїх підвладних… На сьому ґрунтї засновано, межи иншим, багацько самих різномаїтих анеґдотичних оповідань із його житя, котріх ми не станемо тут наводити… Навіть в останні роки свого житя, уже хворий і поміраючий старик, він все іще не міг переносити і найменшого натяка на підлесливість і казав кажному в вічі „не бреши“, коли хто небудь, прощаючись з ним, бажаючи підлеслитись йому, заспокоював його банальними словами: „іще поправитесь, М. Ів., і знов побачимось“…
Само собою розумієть ся, що людина з такими переконанями не довго могла втриматись при тодїшнїх полїтичних настроях вищих урядових кол на чолї правлїня Правобережною Україною і М. Драгомиров мусїв уступити свій админїстративний пост „по болѣзни и разстроенному здоровью“ баронові Клейгельсові. Се він сам добре розумів, коли писав в 1900 роцї з приводу непринятя ним репресивних заходів проти полїтичних демонстрації студентської молодїжи в Київі В. Кривенкові: „Думаю, що незабаром буду оскаржений в послабленї власти, але поки рукам волї не дадуть, держиморства од мене не дїждуть“[1]…
Не гибкою спиною і шиєю, не умінєм ходити по паркету здобув він собі славу і відомість, а розумом і серцем.
„Людина високого розуму, доброго серця, чула до всїх явищ громадського житя“, каже проф. С. Богданов в статї, присьвяченій памяти покійного [2], „Драгомиров своїм прозорливим розумом ясно бачив всї хиба нашого строя і потрібні засоби для їхнього лїченя. Нав-
