Сторінка:Валєріян Підмогильний В епідемічному бараці 1922.pdf/9

Цю сторінку схвалено

До восьмої години ранку хворі кінчали сніданок, і починалась візитація.

У черговій кімнаті, що разом із тим була й аптикою, лікарь мовчки натягав халата, білизна якого виразно підкреслювала його пристаркувате, байдуже обличчя.

Потім він одчиняв дверину першого покою та, спинившись на мент, повними, грудьми захоплював різько-затухле повітря лікарні, мов би хотів злиться з ним і затонути в йому.

В покою все приникало, хворі облишали голосно стогнати — сама поява лікаря давала їм на мент полегкости; хутко й тихо сновигали покоївки, виконуючи аби-яку працю.

Лікарь приходив до найближчого хворого; за ним нешумною ходою посувалися фершал зі шматком паперу та олівцем, та сестра-жалібниця.

Хворий змутнілими очима позирав на лікаря та мимрив спраглими устами:

— Бік болить… Бік…

Лікарь, між иншим, кидав оком на клапоть паперу, що приліплений був у головах хворого: там чорною низкою була записана