— Будь ласка, — відповіла Ганнуся, — Антось може спати зі мною на однім ліжку.
Тієї ж ночі Пріся розбудила Ганнусю. Пріся була перелякана, і сорочка на ній тремтіла.
— Ганнусю, — прохала вона: — дай мені брому або морфію… Мені все сниться, що я падаю… В той мент, коли я маю вдаритись, прокидаюсь, і в мене болить усе тіло…
Сестра Ганнуся встала й одхилила вікно.
— Свіже повітря заспокоїть тебе краще од брому, — сказала вона.
— Як приємно, — промовила вона, — і… соромно. Здається, то не вітрець, а хтось живий торкається тіла та пестить його задумливим рухом…
Пріся здрігнула і швидко накинула на себе хустку.
— Ганнусю, — казала вона, — яка дужа влада ночі над моєю душею й тілом. Уве́чері, коли приходить він, я не можу боронитись проти його слів, бо він каже те, що має ніч… Коли ж він лишає мене, твій образ повстає переді мною, і твої заморожені очі в-мент розвіюють усі слова його… Я знаю, що прийде час, коли він покине мене…
Пріся замовкла, ніби чекаючи відповіди
