коли я почуваю, як мовчки стогне вона під ногами тисячі людей.
Рибалка захитав головою й витяг весла з кочаток[1]. Уже наближались вони до Дівочої Затоки, і можна було не гребти
— А вона цього не втне, — розповідав Охрім, — бо звикла, що землю всі штовхають ногами. Вона не плюне на підлогу, а на землю плює. А як же їй, усіма обпльованій?! Ну, й сваримося… А я день-у-день чекаю, поки стануть сніги, щоб податися жити на Косу. І живу…
Охрім подивився навкруги. Зорі спускались на дно річки, як подарунки неба.
Фершал уже розгортав перемета.
Ніч, якої сестра Пріся віддалася начальникові станції, була скляна й нерухома. Здавалось, дерева застигли в камінь і, дихати було важко, мов повітря розвіялось пилом по вулицях. Квіти акації повними гронами валились на землю, знесилившись від тиші та своєї запашности. Таксамо, як і в денну спеку, тіло розкладалось у беззвязкову масу, і скрізь панувала радість притоми і знесилення.
- ↑ колісце, в якому ходить весло (ко́чатка або ко́чаток)
