Пісні були сумні й глибокі, як прірви, В їх, здебільшого, говорилось про українських козаків, що або не знаходили своєї долі, або знаходили її в неприємному вигляді власної голови, наштрикнутої на чужоземний спис.
Зосереджено гаптували два жіночих голоси тонку й повільну мельодію та пускали її летіти за вітром.
Співаючи, Пріся вдивлялася в очі Ганнусі та бачила, як там тане лід під слізьми.
Тоді Прісі зробилось боязько: вона жахалась побачити, як сльози Ганнусі потечуть по щоках та впадуть на голову нерухомого Антося. Вона раптом запропонувала:
— Давай иншої, веселої!
Та Ганнуся хутко підвелася й шепнула:
— Ні, годі, годі вже…
Вона пішла до кімнати, лишаючи Прісю, і Антось поволі слідував за нею. Багато разів уже давала Ганнуся собі слово не співати, а ніколи не здолала втриматись перед привабливою силою пісень.
У кімнаті Ганнуся сіла на стілець біля вікна та взяла Антося собі на руки. Міцно притискувала вона його до себе, мов би хто хотів його від неї відняти, і так довго сиділи вони, мати й дитина, з єдиним почуттям своєї окремішности.
