Сторінка:Валєріян Підмогильний В епідемічному бараці 1922.pdf/28

Цю сторінку схвалено

Пріся схопила руку Ганнусі та, сміючись, казала:

— Як це смішно! Ти бачила його в такий мент… Обличчя таке дике… каже: кохаю. Тільки це й каже.

Очі Ганнусі блиснули. Вона полагодила Антосеві сорочку й відмовила:

— Що ж?… Мені теж так казали, мене теж кохали…

Холодом війнули ці слова на Прісю, і вона зібгалась, як від страшної обра́зи. З острахом дивилась на спокійну Ганнусю, до якої Антось поклав голову на коліна.

Через хвилинку вона придушено відповіла:

— Не вірю тобі…

Ганнуся знизнула плечима. Вони знову змовкли, а вітер кублився вгорі, як великий неспокійний птах.

Пріся впорядкувала своє волосся та, знову весела й пружна́, запропонувала:

— Давай співати!…

Ганнуся стріпнулась і полохливо перепитала:

— Співати? Так… Я сама хотіла…

Вона схилилась на лікоть, щоб зручніш було співати.

Пріся починала.