— Ганнусю, подивись, чи нікого немає? — питала Пріся, швидко розстібала свою легеньку блюзку і знесилено лягала на траву.
— Яка спека… більша, нїж літом… — шепотіла вона.
Їй здавалося, що від спеки й суші її тіло розлазиться, і звязок між частинами його губиться безповоротно; навіть бою серця не чути було серед палкої тиші.
Від річки надійшов до їх босий Антось із ціпочком у руках. Він здійняв свій капелюх і сів біля матері.
— Спека, — сказав він. — Я купався допіру[1], але не пособляє.
Всі замовчали та слухали, як вітер ірве вгорі вив'ялене листя.
Але до Прісі раптом повернулась бадьорість. Вона підвелася з трави й засміялась, ще більш розгортаючи блюзку. Волосся їй розпатлалось і пасмами падало на плечі й чоло.
Ганнуся й Антось здивувались її сміхові, бо вдень ніхто не сміявся. Розм'якли люде, ховались по закутках, і тільки, необхідність виганяла їх, напівсонних, під сонце.
- ↑ що-тільки (волинське)
