— Давайте ховати, чи що? — запропонував дядько Микита, сплюнувши недокурка в яму.
Двома линками[1] спустили ящика[2] на дно, швидко загорнули та вталували над ним землю.
— Без хреста? — спитав дядько Микита, вилізаючи на тачку.
— Гей, — крикнув Явтух, не дочувши його питання.
Червоноармієць лишився ззаду.
Ввечері сестра Одарка Калинівна не виходила зі своєї кімнати. Замкнувши на ключ двері, вона завішувала хусткою вікно й запалювала перед образом лямпадку.
Вона пригадувала всі образи, що їх терпів Бог од людей, із якими вона жила, і ще яскравіш повставали перед нею їхні вчинки і глум. Жагливий порив молитись за цих божевільних, грішних людей обхоплював її, і вона ви́щала[3], випроставшись.
Спинившись на місці, сестра прислухалась як змовниця і, запевнившись у тиші й
