— Дарма, — відповів лікарь і пішов до себе в кімнату.
Сестра Одарка Калинівна стала боляче відчувати самотність своїх поглядів.
Врешті вони доплуганились до кладовища, і Явтух побачив, що дядько його ще не скінчив ями.
— Еге… — невдоволено промугикав він.
— А куди йому поспішати? — спитав дядько Микита.
Він устромив лопату в землю й поволі розігнув спину.
— Не вкопаєш, — сказав він, — земля, як дерево…Так, хлопче, як подме ще такий — будемо ми на зіму рукава з камізельки ремеґати.
Дядька Микиту турбував східний вітер і суша, яку він нагонив. Дощу не було; що зійшло по степах, те никнуло, а що не зійшло, те й не сходило.
— Коли так, — обізвався Явтух, — я піду собі пужально[1] виріжу. Старе геть-чисто побилося.
Дядько Микита докопав яму й сів на краю її закурити.
Явтух вистругав собі пужально.
- ↑ на Поділлі кажуть: бачівно
