ванець хемічного технікума. Це був увесь мужеський комплєкт сільської інтеліґенції.
Начальник станції та вчитель у-мент ухопили Прісю під руки й подалися до річки.
Юнацтво йшло ззаду. Технік, як гармата, бухав важкими дотепами, а ґімназисти підхоплювали їх і розлягалися реготом.
На одній стежці саду товариство зустріло сестру Ганнусю з сином.
Вони тут гуляли, бо Антось мусів полюбити ніч, що накладає на людей сірі непрозорії машкари[1]. Товариство мовчки їх привітало.
— Бачили — Гектор і Андромаха? — суворо сказав технік, коли вони одійшли з гони.
Ґімназисти зареготали.
— Тіточко Прісю, скільки їй років? — спитав один із їх.
— Двацять два, — крикнула Пріся й засміялася.
Начальник станції і вчитель, кожний із-окрема, палко притискував її руку до своїх грудей. Це було досить приємно. Крім того, вони дивились на неї очима, де захована була надзвичайна суміш покори й нахабства.
Прісі було легко й весело йти, і вона радісно виставляла груди вперед.
- ↑ маски
