Заходами сестри Одарки Калинівни в кожному покою повішено о́браза. Їх офірувала баракові сама ж таки Одарка Калинівна. Вона питала на те дозволу лікаря. Той, набиваючи собі циґарки, невизначно відповів:
— Дарма.
Про те сестра Одарка Калинівна зважилась повішати образи́ по кутках, і лікарь нічого на те не сказав.
Роздавши ліки, сестра повернулась до аптики за шпріцем. Треба було зробити вприснення червоноармійцеві, якого хворим кинула тут військова частина. Відомо було, що червоноармієць мав померти не пізніше, як завтрішнього дня; йому вже спараліжувало горло, і він не міг ковтати.
Подвіррям проходила сестра Ганнуся зі своїм п'ятилітнім сином. Сестра Одарка Калинівна зітхнула — їй хотілось би вирвати сина в Ганнусі та виховати його, як людину. Через питання про виховання Антося між цими сестрами була затайна́ ворожнеча.
Сестра Ганнуся повела сина до скель над річкою. Потім вони гуляли по саду, що невпинно прокидався, та ходили дивитись на землю, розкраяну плугами.
Антось споглядав на те й навчався у природи мовчазности та спокою. Окрім того, призвичаювався не жахатися її могутности.
