Але хворі її не любили. Не любили за те, що вона часто згадувала про Бога та радила покладати на нього свої надії. У хворих це викликало прикрість.
До того ж сестра Одарка Калинівна була вже досить старенька й, як жінка, не викликала жадної надії.
Хворі любили сестру Прісю. Вони кликали її навіть тоді, коли вона була нечерговою. Важко, засапуючись, хворий благав покоївку:
— Поклич мені сестру Прісю…
Та з'являлась без халата, свіжа й вогка, та з добором питала:
— Чого вам?
Хворий силкувався посміхнутись:
— Пече в середині…
Сестра Пріся недбало відповідала:
— Перепече.
Потім нахилялась до ліжка й на мент прикладала руку до лоба хворого. Серпанок її блюзки лоскотав йому обличчя.
— Жар у вас, того й пече, — з'ясовувала вона, а її сині очі не втримувались і сміялись.
Хворий не встигав подякувати за ласку та легенький дотик пахучої блюзки, як вона вже зникала. А далі бачили, як на зеленій горі вітер бавився її спідницею.
