чиш, я сама з себе почала, кінець-кінцем, дивувати. Я не любила себе так, як інші себе люблять. Але сама собі була надзвичайно близька. Розумієш? Хто себе сам любить, то й подвоєний, а можна ще злитися з самим собою… Тоді любити себе не можна, чи краще — ніяк. Але тоді не боїшся себе й своїх думок… Так от чому. Було мені років дванадцять, коли у нас служив робітник. Якось я заснула ввечері над книжкою, і він переніс мене на ліжко. Коли ніс, я прокинулась, але вдавала, що сплю, щоб він не поставив мене на ноги. Я заплющила очі, мені було страшно й приємно. Потім мені так хотілось попросити Степана, щоб поносив мене, що я від сорома тікала з дому. Всякими способами я добилась, щоб батько забрав його до крамниці і більш його не бачила…
Степан почував якусь непевність. Чи справді це вона, його сміюча мусінька, завжди радісна й жартівлива? І йому раптом стало неприємно, що от ця жінка, яку він уважав за добре знану, має, якісь свої таємниці, з ним незвязані.
Вона казала:
— Потім революція знищила його мільйони, Лука за місяць посивів, і нас вигнали з Липок сюди. Тоді він помітив мене й Максима. Якось уночі він прийшов до мене в кімнату й спитав: «Тамаро, ти ненавидиш мене?» Я сказала: «Ти для мене не існуєш». Тоді він почав боятися мене. Йому страшно було на мене глянути. Він почав носити сині окуляри… А Максим став юнаком. Може я сама винна — я його божевільно любила. Часом мені здавалося, що його мають украсти. Я вартувала його цілими ночами. Коли він почав ходити до школи, я вмирала від туги й страху. Він ріс тихий, ніжний. Збирав метеликів, жуків, нарешті марки. Любив читати. Ніколи в нього не було товаришів — нікого, крім мене. В вечері він розповідав мені про все, що бачив удень, що робилося в школі — все, все. Я допомагала йому вчитись, поки могла. Коли він став юнаком, страшна нудьга взяла мене… Адже він мусів від мене відійти. Я тужила, плакала. Він це розумів. Якось підійшов до мене й сказав: «мамо, я ніколи вас не покину». — «Це неможливо», сказала я. Він відповів: «побачиш, хіба я тебе дурив коли?» І справді, він мене не обдурив.
Вона замовкла, сама підпадаючи вражінню своєї мови, сама переймаючись смутком своїх слів, ніби вперше їх із
