оплесків, що й запрошений із опери тенор. Ба більше — щось кинуло йому навіть квітку, що, не долетівши помосту, сумно впала на підлогу, але він не визнав за потрібне підняти цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави.
Взагалі, він до успіху свого поставився дуже неприхильно, і коли один з учасників живої газети, студент останнього курсу Борис Задорожній, палко похвалив його і почав розпитувати, чи ще він щось написав, хлопець похмуро відповів:
— Нема часу на ці дурниці.
— Даремно, — сказав Задорожній. — Що нас чекає, коли кінчимо? Заженуть на завод, у контору — і край. Обростай мохом. А оповідання писати — хороша річ! Я, от тільки хвилина гуляща, так і читаю щось.
Степан заперечував. Оповідання — це пусте, розвага. Без них можна жити. І між ними виникла маленька дискусія про письменство, якого Степан був одвертим ворогом, а Борис — великим прихильником.
Проте, вдома він за тиждень написав ще два оповідання. Студент Задорожній , що так щиро привітав його письменницькі заходи, став — чи не через це саме? — добрим його приятелем, до кого він і за порадою охоче звертався, і додому навіть часом заходив. Доля цього веселого і здібного хлопця була повна злиднів та прикростів . Він мав необережність родитися від священика, що хоч і помер тому років з десять, але й цим не змив плями з синової чести. Двічі його виключали з Інституту за соціяльне походження, і він двічі поновлювався, бо особисте минуле його було справді бездоганне; на пятий рік він дійшов третього курсу та дістав посаду нічного сторожа в Комгоспі, вважаючи себе за найщасливішу в світі людину.
Навесні він мав кінчити Інститут по відділу цукрової промисловости. Степам почував до нього приязнь і глибоку віру в його художній смак. Отже Борис став інтимним вірником його письменницьких спроб і першим, доброзичливим до того ж, суддею його творів.
— Ану, послухай, — казав хлопець, розгортаючи пакунок паперів.
Борис слухав і ухвалював.
— Це я між іншим, — казав Степан.
Так він написав з півдесятка оповідань на повстанські
