полицях уздовж лежало начиння. Навпроти темніло крихотне вікно. Линув дух стружок і свіжого дерева. Хлопець так здивувався на своє приміщення, що навіть перепитав:
— Оце тут?
Гнідий, дзенькаючи ключами, повернув до нього окуляри:
— Вам же не надовго?
Обличчя його було в зморшках. Щось погноблене було в його очах.
Степан несміливо увійшов і поклав у кутку свої клунки. Нахиляючись, він крізь щілину між дошками побачив своїх сусідів за перегородкою — пару корів, що спокійно ремиґали коло ясел. Хлів — ось де він має жити! Як тварюка, як справжнє бидло! Він відчув, як шпарко кинулось його серце і кров линула до обличчя. Випроставшись, він був червоний і зневажений; він глянув Гнідому у вицвіле обличчя, що за ним, здавалось, не було ні бажання, ні думки, і, почуваючи якусь владу над ним, промовив:
— Сірника дайте. Прикурить.
Гнідий похитав головою.
— Я не курящий… Та й ви обережніше — тут дерево.
Він причинив двері, і ще хвилину було чути здалеку дзенькіт його ключів. Степан великими кроками ходив по коморі. Кожен крок його був погрозою. Такого приниження він не чекав. Він ішов на голод, на злидні, але не в череду. Щоправда, він пас корови колись. Так невже ж після Революції, після повстань, якийсь крамар, тонконоге нікчемство, має право загнати його в хлів?
Маленьке віконце в коморі темнішало дедалі. Раптовий, літній ще, вечір запинав його. Степан спинився коло нього. Понад лавою одноманітних дахів гнався в небо фабричний комін. Чорні звої диму нечутно зливалися з сіро-синіми присмерками. Так ніби проходили крізь небо, вглиб всесвіту.
Його цигарка вже порвалась між пальцями й висипалась. Він скрутив нову й вийшов на подвір'я. Ну, що ж ніде в хату, піде в кухню й добуде вогню. Що там соромитись! Хіба це люди? Але на ґанку сидів якийсь юнак, і коли Степан нахилився до нього припалювати, він сказав:
— Закуріть моєї.
…Степан, здивувався, але цигарку взяв. Розкурюючи він дивився на юнака. Той байдуже пускав дим. Коли хло-
