„Старий воркотун є тепер у такім настрою, що ліпше не приступати до нього. Буде ще гірше, коли приїде сей малий, синок капітана і якоїсь Американки. Журиться старий страшно, що такий хлопець без виховання, мійський уличник, має стати наслідником роду.
Тому то ректор Мордент, що вже чув про приїзд хлопчика, повний несупокою й трівоги йшов через замкове подвірє, повторяючи собі в душі, що слуга Божий повинен терпеливо зносити всякі супротивности й упокорення. Не числив отже на добре приняттє, але важна справа спонукувала його до нинішного ходу. Ішов одначе з таким почуваннєм, мов би мав кинутися в пащу льва. Тож представмо собі його зачудуваннє, коли станувши в дверях бібліотеки, що їх Тома отворив перед ним, почув несподівано срібний сміх дитинний і звінкий голосочок, що кликав весело:
„А що, два пеньки, два пеньки забираю дідуневи, а два перше, то разом чотири. А що?!“
Ґраф сидів у фотели з хорою ногою, як звичайно, опертою на подушці, а коло нього ясноволосий хлопчик, розрадуваний, сміявся і кликав раз у раз:
„Два пеньки! На другий раз дідуньо відіграється, а нині я виграв!“
Ґраф підніс очи на гостя, коли почув оповіщеннє і отвираннє дверий. Пан Мордент завважав зараз із новим зачудуваннєм, що ґраф не був так грізний, як звичайно, вираз лиця був зовсім відмінний, приязний майже.
„А, се отець ректор, добрий день“ — і простяг руку до гостя; а голос його був немов мягкий, лагіднійший. — „Щож ти на се скажеш, ректоре? Видиш, яке найшов я собі заняттє!“