Сторінка:Бернет Ф. Малий льорд (1923).djvu/84

Цю сторінку схвалено
— 83 —

Станув при фотели ґрафа, а коли вічко відскочило, похилився разом із фотоґрафією, кладучи головку майже на рамя старця, зовсім мов би тулився до найліпшого діда в світі.

„Ось мамуся“ — повторив, підсуваючи фотоґрафію перед очи ґрафа. Сей не мав найменшої охоти приглядатися їй, рад не рад побачив молоде, принадне лице жінки, так подібне до сього, що в сій хвилі похилялося над ним, що старець мимохіть задрожав.

„І ти її так дуже любиш?“ — спитав звільна.

„О люблю, дуже, дуже“ — говорив хлопчик зі звичайною йому простотою. — „Пан Гобз є моїм приятелем, люблю також Діка і Бриґіду і Михайла, але її люблю зовсім інакше. Ми з Любунцею однаково думаємо й чуємо. Я говорю їй усе, що мені на думку прийде. По смерти татуся я її одинокий опікун, а як виросту, буду працювати і гроші заробляти для неї.“

„І щож ти будеш робити?“

Малий льорд сів знов на килимку, тримаючи фотоґрафію в руці, але заки відповів, думав довшу хвилину.

„Давнійше я мав намір стати купцем“ — сказав у кінці. — „Хотів заложити корінний склеп на спілку з паном Гобзом. Деколи знов приходило мені на думку, що могли би вибрати мене президентом. Се було би мені дуже приємно.“

„Постараємося, щоби тебе приняли до палати льордів!“ — відізвався ґраф.

„Не знаю, що се є“ — сказав Седрик — „але наколи дідуньо думає, що там можна доробитися чого, то добре. Бо сидіти в склепі від рана до вечера, то скучно; я волів би що инше робити“.