рик не перестрашився ані пса, ані пана. Хлопчина однак не мав зухвалого виду, його поступованнє було повне невинної простоти і довіря. Уважав ґрафа за люблячого дідуня і хотів відплатити йому любов. І відчув се старець. При всій його затверділости й самолюбстві, мило зворушило його се довірє дитини. І милою була йому гадка, що є хтось на світі прихильний йому, що зближається до нього без страху. Се було для нього щось зовсім нове.
І тому то ґраф позволив дитині говорити свобідно, розповідати про себе і своїх приятелів, слухав її уважно й не зводив очий з неї. А малий льорд відповідав охотно на питання і гуторив своїм звичаєм з оживленнєм і простотою. Оповідав широко про Діка і перекупку з яблоками, про корінний склеп пана Гобза, аж у кінці зачав розповідати про вибір нового президента, про ілюмінацію, похід зі смолоскипами, хоругви. Згадав також про свято 4 липня і чимраз більше оживлявся, коли нараз станув збентежений.
„Но, щож там?“ — спитав старий ґраф, споглядаючи на нього, — „чому не говориш дальше?“
Але малий льорд мовчав, крутився неспокійно на кріслі; видко було, що нова якась гадка зродилася в його головці, а він розважав її зі звичайною в нього второпністю. В кінци промовив із заклопотаннєм:
„Я подумав собі, що дідуневи може не мило буде слухати про свято 4 липня, бо се річниця війни за визволеннє. Може як раз хто з родини дідуня був тоді в Америці, брав участь у сій війні, зістав ранений або убитий! Я забув, що дідуньо Анґлієць.“
„І що й ти також Анґлієць“ — додав ґраф.
„О ні!“ — скрикнув Седрик — „я Американець.“
