Сторінка:Бернет Ф. Малий льорд (1923).djvu/58

Цю сторінку схвалено
— 57 —

Пані Ерель перебралася і ввійшла з Седриком до сальону, ще богатше прибраного, як инші кімнати; меблі були гарно різблені, покриті аксамітом. Перед коминком лежала тиґрова шкіра; кіт, що доси ходив крок у крок за Седриком, мов би відчув у нім свого приятеля, ляг на неї. Коло нього уложився Седрик, щоби близше познайомитися з ним. Тимчасом пані Ерель розмовляла півголосом із Гевішемом, була бліда і зворушена.

„Адже то ще не нині, правда?“ — говорила — „ще нинішну ніч зможе переспати в мене.“

„Так, так“ — відповів правник — „по вечері я сам піду звістити ґрафа про наш приїзд. 

Пані Ерель звернула очи на Седрика. Лежав собі на тигровій шкірі, побіч кота, полумінь комина кидала яркий блеск на милу стать хлопчика, його ясне волосє, румяне личко й очи повні виразу. Кіт муркотів зтиха, коли діточа рука гладила його. Мати всміхнулася жалісно.

„Ґраф ані догадується, яку кривду мені задіває“ — промовила. Відтак додала:

„Прошу ласкаво сказати його достойности, що я ніяких гроший не прийму.“

„Яких гроший?“ — спитав пан Гевішем зачудований — „хиба ви не розумієте під тим річної пенсії, призначеної на ваше удержаннє. 

„Саме як раз про се говорю. Мешканнє мушу приймити, щоби бути близько дитини і дякую за се дуже, але нічого більше не потрібую. Маю власні доходи, що вистануть мені на скромне життє, до якого я привикла. Коли би я приймила гроші з його руки, здавалося б мені, що продала йому своє дитя. Тимчасом коли віддаю його, то лише для його власного добра, бо люблю його над усе і тому, що покійний отець певно був би з того рад.“