мий характер старого ґрафа, з гори вже жалували молодого наслідника і шепотіли поміж собою:
„Біднятко! Не знає, що його жде!“ — Вони не могли ані догадатися, якого рода дитиною був льорд Фонтлєрой, будучий ґраф Дорінкорт. Коли ввійшов до першої кімнати, хлопчик сам здіймив зі себе плащик, бо не був призвичаєний, щоби йому хто послугував, відтак зачав оглядати все довкруги, приглядатися гарно мальованим стінам і оленячим рогам, що їх украшали. Незвичайно подобалося йому все, бо доси мало де видів такі величаві сальони.
„Любунцю“ — сказав у кінці — „то чудове мешканнє. Дуже тішуся, що будеш мати такий гарний дім і великий!“ — Бо в самій річи, в порівнанню з їх попередним мешканнєм, був се гарний і великий дім. Катерина завела їх до спальні. І тут було величаво й гарно, стіни були покриті ясним кретоном у цвіти, на коминку горів ясний огонь, а перед коминком на килимі спала чудова анґорська кітка, зовсім подібна до сеї, яку Седрик на превеликий свій жаль мусів лишити в Ню-Йорку.
„То господиня замкова, дуже добра пані, приладила все на приняттє панства“ — говорила Катерина — і вона то принесла сього кота для його достойности; так тут усі звуть нашого пана Седрика. Ся господиня оповідала мені про ріжні річи. Вона тут уже з давна і знала пана капітана дитиною; каже, що був се чудовий, милий хлопчик, а відтак гарний молодець, якого всі любили, бо для кождого мав добре слово і ніким не погорджував. А я їй на се відповіла, що капітан лишив хлопчика, що також добрий, милий і гарний, подібний до вітця, як дві краплі води.“