відпроваджували подорожних, вертали на сушу. У воздусі гомоніли оклики:
„Прощайте! До побачення! Напишіть, як лише прибудете! Напишемо з Ліверпулю!“
Седрик розвинув червону хусточку, станув коло барієри, маяв нею у воздусі і кликав з иншими:
„Будь здоровий, Діку! Ні, до побачення! Дякую тобі, сердечно дякую!“
Тяжкий пароплав порушився і серед тих окликів почав звільна відчалювати від берегів. Мати Седрика закрила лице густим, чорним воалем. Безмежний сум огорнув її на згадку, що покидає родинну землю і пливе до чужого краю. Але один погляд на сина додав їй відваги: щоби лише бути з ним, щоби лише завсіди мати побіч себе се дитя любиме, сей скарб найдорожший, се одиноке укоханнє своє, то всюди буде їй добре, ніде не може чутися нещасливою. А корабель пливе, жваво прорізує филі океану, несучи малого льорда до нової вітчини, на нову судьбу і незнану будучність.
Підчас подорожі на морі, сказала мати Седрикови, що не будуть мешкати спільно, в однім домі. Хлопчина не хотів спершу вірити сьому, але коли в кінці переконався, що дійсно так буде, засумувався глибоко. Тоді пізнав Гевішем, як розсудно поступив ґраф, не вимагаючи цілковитої розлуки хлопчика від матери; дитина була би сього не знесла. Але мати з такою любовю і лагідністю вміла промовляти до нього, що звільна злагодила се
