На другий день, зараз по сніданню, пішов Седрик до корінного склепу, був дуже збентежений. Застав купця, як читав ґазету і ввійшов до склепу дуже поважним кроком; був певний, що старий його приятель дуже зажуриться, коли почує ті всі новини. Тому цілу дорогу думав над тим, як би йому се оглядно звістити.
„Добрий день“ — промовив весело пан Гобз.
„Добрий день“ — відповів хлопчик. Не скочив на ніяку бочівку, ані на жадну більшу паку, як се звичайно робив, лише сів супокійно на низкім пуделку, обняв обома руками праве коліно, що було в нього ознакою збентеження і так сидів мовчазно довшу хвилю. Ціле се поведеннє було так незвичайне, що пан Гобз сильно зачудований, спитав трівожно:
„Що тобі? Що сталося?“
Хлопчик зібрався на відвагу.
„Чи памятаєте, пане,“ — спитав — „про що ми говорили вчера?“
„А но, мабуть про Анґлію“.
„Так, справді. А чи пригадуєте собі, пане, про що була мова в сю хвилю, як Катерина прийшла по мене?“
Пан Гобз потер чоло рукою.
„Мені здається, що ми говорили як раз про аристократію“.
„Так воно було“ — тут Седрик завагався трохи; — ви, пане, говорили про анґлійських ґрафів“.
„Про ґрафів?“
Седрик чув, як горячий румянець виступає йому на лице; ніколи в життю не був так закло-