вали йому серця всіх. І нераз вечером, коли поглядав на хлопчика, що як звичайно лежав на килимі перед коминком і зачитувався в якій грубій книжці, оживлялося бліде лице ґрафа, а в його очах запалювалися дивні блески.
„Се дитя могло би підбити світ“ — мовив у душі.
Не звірявся зі своїх почувань перед ніким, але всі дома бачили, що не міг обійтися без унука. Бажав би безнастанно мати його при собі, розяснявся на його вид; коли хлопчик сидів напроти нього при столі на високім кріслі, коли в бібліотеці проходжувався або лежав на килимі, коли їздили разом, тоді ґраф був задоволений і давна морщина зникала з лиця.
„Чи дідуньо памятає нашу розмову при столі першого дня по моїм приїзді?“ — спитав раз Седрик, відриваючи зір від книжки. — „Я говорив, що певно будемо оба жити в згоді в сім великім домі. І правда, що трудно хиба жити в ліпшій згоді?“
„Правда“ — відповів ґраф — „дуже нам обом добре. Але ходи но до мене“.
Седрик зірвався з місця і станув при фотелю діда.
„Чи не брак тобі чого? Чи нічого не бажаєш?“ — питав ґраф, вдивляючись у хлопчика. — Темні очи дитини звернулися на нього з виразом просьби і неспокою.
„О, я бажав би — лише одної річи“.
„І чогож то?“
„Щоби Любунця тут була“.
Ґраф зморщив брови.
„Адже бачишся з нею кождого дня!“ — сказав — „чи то не досить?“
