Сторінка:Бернет Ф. Малий льорд (1923).djvu/139

Цю сторінку схвалено
— 138 —

хати, мусів кождий повірити дійсности. А що Нюїк повторив слова ґрафа, що се була видумка льорда наслідника, пізнали, звідки походить се нове добродійство і в серцях бідаків, що мали з нього користати, збудилася глибока вдячність для Седрика й його матери. Наш хлопчик не мало счудувавбися, наколиб знав з яким захватом говорили про нього бідні державці, кілько благословлення спливало на його головку. Але йому щось подібного і на думку було би не прийшло; зробивши своє, вірив твердо, що все те було ділом великодушности діда.

Його життє плило спокійно і щасливо. Бавився в парку, гонив за кріликами, відпочивав у тіни розлогих дерев, або на килимі в бібліотеці, їздив верхом і повозом. Систематичну науку мав зачати по скінченню десятьох літ, а тепер його умове образованнє полягало головно на читанню й оповіданню того, що прочитав дідови або матері. Писав довгі письма до своїх давних приятелів, до Діка й пана Гобза, діставав від них відповіди і тішився ними дуже. Коли лише зявився в якім селі, всі мешканці здіймали капелюхи і з милим усміхом витали його; але він завсігди був переконаний, що вони так витають ґрафа, що супроважав його і говорив до нього:

„Як тут усі дідуня люблять! Як вони тішаться, скоро лише дідуня побачать. Надіюся, що й мене будуть так любити, се мусить бути дуже мило“.

І гордився в душі чимало, що був унуком чоловіка, так загально шанованого. Коли розпочали будову домів на „Заулку“, ґраф з унуком часто їздив туди й оглядав роботи. Особливо Седрик приглядався всему з великим заняттєм.