Їхали мовчки. Ґраф чувся дивно зворушений, хоч не здавав собі добре справи з того, що се було. Не розумів, за що так полюбив се дитя, чому так прагнув його привязання. А чуттє се опанувало його цілковито, мало для нього невисказаний чар, тим більший, що ніколи нікого не любив.
„Старий безумець із мене“ — говорив собі в душі — „задурився я в хлопці, бо нічого ліпшого не маю до роботи“.
Ґраф не розумів, а може не хотів признати, що тим могутним чаром, що його потягав до внука, були прикмети душі хлопчини. Прикмет таких сам не посідав, не дбав за них, а тепер вони уняли його в сій дитині непереможною силою.
Було се в тиждень по сій прогульці. Седрик вернув вечером від матери і ввійшов до бібліотеки з незвичайною повагою, мовчазний і сумний. Сів на кріслі з високими поручами, тім самім, що сидів того памятного вечера, коли вперве сюди війшов, і впялив очи в вигаслий попіл на коминку. Ґраф завважав сей дивний настрій внука, але не задавав ніяких питань, чекав, аж сам відозветься.
„Чи сей пан Нюїк знає про все що діється в добрах дідуня?“ — перервав мовчанку малий льорд.
„Бодай повинен знати“ — відповів ґраф. — „Чи маєш що йому закинути?“
