кого становища, яке займав. Се був дійсний тріумф для нього, що доси мусів соромитися представників свого роду, своїх власних синів. Малий льорд Фонтлєрой винагороджував йому давнійші журби, приносив потіху і серце наповняв надією.
Думав про будучність, снував чудові мрії й нераз у глубині його душі будився жаль, що змарнував довге життє, що не вмів бути пожиточним і своїми вчинками не заслужив собі на таку високу думку, яку мав про нього легковірний внучок. І дивно прикрого дізнавав почування на згадку, що подумав би сей внук про нього, коли знав би всю правду, коли знав би, що сей возвеличений ним дідо знаний був загально як самолюб, злісник, що не зєднав собі нічиєї прихильности, навпаки, що всі ненавиділи його. І чув старий ґраф, що тяжко діткнула би його втрата пошани і привязання сеї дитини і вже на саму гадку про се дрож переходила його від стіп до голови. Забув про гостець, про біль у нозі й лікар із зачудованнєм слідив корисну зміну в стані здоровля пацієнта. Се певно в сім мало причину, що менше був занятий своєю хоробою і не так скучав.
Одного дня діти з поблизького села з великим зачудованнєм побачили побіч Седрика, що їхав на своїм куцику, величавого їздця, якого від давна не бачив ніхто на коні. Був се ґраф Дорінкорт у власній особі на пишнім шпаку, тримався ще не зле, і задоволеннє ясніло з кождої риси лиця. Коли Седрик вибрався сього дня на свою звичайну кінну прогульку, сказав з відтінком смутку:
„Так люблю верхом їздити, а так мені прикро лишати дідуня самого в тім великім, пустім замку. Шкода, що дідуньо не їздить зі мною“.
