Вона взяла під руку батька, що перепитав:
— Тисячу двісті франків?
— Навіть тисячу триста!.. Якщо ти, звичайно, позичеш мені сотню.
— На що-ж ти витратила в цій крамниці такі гроші?
— Ах, он що! — відповіла щаслива дівчина. — Якщо я знайшла собі дружину, то це буде недорого.
— Дружину, люба моя, в цій крамниці?
— Слухай, татусю, ти не заборониш мені віддатись за великого митця?
— Ні, дитино моя. Великий митець тепер — це нетитулований принц; це слава й багатство, дві найбільші соціяльні вигоди після чесноти, — додав він трохи святенницьким тоном.
— Розуміється, — відповіла Гортензія. — А якої ти думки про скульптуру?
— Дуже кепська галузь, — сказав Гюло, хитаючи головою. — Крім великого таланту, потрібна ще й велика протекція, бо єдиний споживач тут — держава. Тепер, коли немає вже ні великих людей, ні великих багатств, ні родових палаців, ні майоратів, це мистецтво не має збуту. Ми можемо прикрашати помешкання тільки дрібними картинами, дрібними фігурами; отже й мистецтву загрожує здрібніння.
— Але-ж великий митець знайде збут?.. — сказала Гортензія.
— Це розвязує справу.
— А коли ще й звязки?
— Ще краще!
— І родовитий?
— Еге.
— Граф?
— І скульптор!
— У нього немає достатку.
— І він важить на статок панни Гортензії Гюло? — глузливо сказав барон, вдивляючись в очі дочці інквізиторським поглядом.
