будинкові живе моя кузина, я навідаю її цими днями, як-найшвидше — приходьте й подайте своє прохання.
— Даруйте мені сміливість, пане барон, але ви зрозумієте, як могла я на це зважитись — у мене не має прихильника.
— Ха, ха!
— О, пане, ви не так зрозуміли мене, — сказала вона, потупивши очі. Баронові здалося, що сонце зникло з неба.
— Я в розпачу, але я чесна жінка, — вела вона. — Півроку тому я втратила свого єдиного прихильника, маршала Монкорне.
— А, ви його дочка?
— Так, пане, але він ніколи не визнавав мене.
— Щоб мати змогу залишити вам частину своєї спадщини.
— Він нічого не залишив мені, пане, бо духівниці не знайдено.
— Ох, бідненька, маршал нагло помер від апоплексії. Ну, не втрачайте надії, пані — мусимо-ж щось зробити для дочки одного з лицарів імперії.
Пані Марнеф граційно вклонилася й була не менше задоволена своїм успіхом, як і барон своїм.
— Звідки в біса вона йде так рано? — подумав він, пильнуючи хвилястого руху її сукні, яким вона виявляла може навіть прибільшену грацію. — Не з купання-ж, бо обличчя в неї надто стомлене й чоловік її чекає. Незрозуміло, тут є про що подумати.
Коли пані Марнеф увійшла в будинок, барон поцікавився тим, що робить у крамниці його дочка. Заходячи в неї і весь час поглядаючи на вікна пані Марнеф, він трохи не штовхнув молодика з блідим чолом, блискучими сірими очима, в літньому пальто з чорного мериноса, в грубих пістрових панталонах та черевиках, з жовтими шкіряними гетрами; молодик цей вилетів із крамниці, як куля, подався до будинку пані Марнеф і ввійшов у нього.
