вкритого різьбярським начинням, червоним воском, різаками, обтесаними цоколями, модельними шматками міди, й тримав у руках маленьку віщану групу, яку мав ліпити й на яку споглядав пильно, як поет підчас роботи.
— Слухайте, Венцеславе, ось я вам принесла, — сказала вона, кладучи свою хустку край варстату.
Потім обережно витягла з торбинки ласощі та овочі.
— Ви дуже добра, панно, — сумно відповів бідолашний вигнанець.
— Це вас просвіжить, моя бідна дитино. Ви розпалюєте свою кров цією працею, ви не родились для такого жорстокого ремества.
Венцеслав Стейноок здивовано глянув на стару дівчину.
— Їжте-ж, — сказала вона раптом, — нема що дивитись на мене, як на свої фігурки, коли вони вам подобаються.
Діставши отакого словесного стусана, молодик перестав дивуватись, бо знову пізнав свого ментора в спідниці, якого ніжність завжди вражала його — так-бо звик він до грубого поводження. Хоч Стейнбокові було двадцять дев'ять років, він здавався, як де-хто з білявців, молодшим років на п'ять-шість; дивлячись на цю юність, якої свіжина зблякла під утомою та злиднями вигнанства, і на те сухе, суворе обличчя, — можна було подумати, що природа помилилась, наділяючи їх статтю. Він підвівся й сів у старе крісло з подушками стилю Луї XV, оббите жовтим утрехтським оксамитом, немов збираючись у ньому спочити. Стара дівчина взяла тоді сливу ренклод і ніжно подала своєму другові.
— Спасибі, — сказав він, беручи овоч.
— Ви стомились? — спитала вона, даючи йому другий.
— Я не від роботи стомився, а від життя, — відповів він.
