ливарників, ювелірів… та в кого тільки не вчився! Тепер каже, що за кілька місяців буде славетний і багатий.
— Та ти-ж з ним бачишся?
— А ти думаєш, це байка? Сміючись, я тобі правду кажу.
— І він любить тебе? — жваво спитала Гортензія.
— Божествить! — уже поважно відповіла кузина. — Бачиш, серденько, він знав тільки жінок блідих, нудних, які вони на Півночі бувають; а така чорнява, струнка, молода дівчина, як я, розпалила його серце. Але — нікому про це, ти-ж мені обіцяла.
— З ним буде те саме, що й з тими п'ятьма — глузливо мовила дівчина, роздивляючись на печатку.
— Шістьма, панно, одного я в Лотарінгії покинула, — він і зараз-би для меня місяця з неба зняв.
— Цей кращий, — сказала Гортензія, він тобі ціле сонце принесе.
— А де його можна на гроші перекарбувати? — спитала кузина Бета. — Щоб використати сонце, треба багато землі.
Ці невпинні жарти та різні пустощі й викликали сміх, що ще більше пригнічував баронесу, примушуючи порівнювати майбутнє своєї дочки з теперішніми безтурботними веселощами, властивими її літам.
— Але коли він дарує тобі коштовності, над якими треба півроку працювати, то мабуть тобі чимсь дуже зобов'язаний? — спитала Гортензія, яку ця коштовність глибоко зацікавила.
— А, ти хочеш за один раз забагато дізнатись! — відповіла кузина Бета. — Та слухай… я хочу затягти тебе в одну змову…
— Там буде й твій коханий?
— Ах, тобі хочеться його побачити! Але-ж, розумієш, коли така стара дівчина, як ваша Бета, зуміла п'ять років тримати коло себе коханого, то вона вміє його й ховати… Отже, дай мені спокій.
