— У Карла XII був генерал з таким прізвищем.
— Це був його дід-у-перших! Його батько перебрався до Лівонії після смерти шведського короля, але втратив своє майно підчас кампанії 1812 року й помер, покинувши бідного восьмилітнього хлопця без жадних коштів. Великий князь Константин з пошани до роду Стейнбоків узяв його під свого опіку й приділив до школи…
— Я свого не зрікаюсь, — відповіла Гортензія, — дай мені доказ, що він існує, і матимеш мою жовту шаль. Ах, цей колір для чорнявок — справжнє білило!
— Ти вмієш берегти таємницю?
— Я розкажу тобі свої.
— Ну, другого разу, як я прийду, у мене буде доказ.
— Але доказом мусить бути сам коханий, — сказала Гортензія.
Кузину Бету, що з самого приїзду до Парижу захоплювалась кашемиром, заворожила надія мати ту жовту кашемирову шаль, що барон 1808 року подарував дружині і яка, як ведеться по де-яких родинах, перейшла 1830 року від матери до дочки. За десять років ця шаль добре потерлась, але ця коштовна матерія, яку завжди ховали в скриньку з сандалового дерева, здавалась старій дівчині вічно-новою, як і вся обстава в баронеси. Отож, вона принесла в ридикюлі подарунок, який збиралась зробити баронесі в день її народження і який, на її думку, мусів довести існування вигаданого коханого.
Це була срібна печатка, що складалась із трьох фігурок, прихилених одна до одній і листом оповитих, що тримали на собі кулю. Постаті ці являли Віру, Надію та Любов. Ногами вони впирались у страхіття, що шматували одне одного, а між них вилася символічна змія. 1846 року, після того велетенського поступу, що зробили в мистецтві Бенвенуто, Челліні, панна де-Фово, Вагнери, Жанести, Фроман-Меріси та різьбярі по дереву, як
