— Це щось, ніби поляк, утікач…
— Змовник!.. — скрикнула Гортензія. — Як ти щаслива!.. Він з пригодами?..
— Та він боровся за Польщу. Був учителем у гімназії, де учні зняли повстання, а як йому посаду дав там великий князь Константин, то він не сподівався ласки…
— Що він викладав?..
— Мистецтво!..
— І він трапив у Париж після поразки?..
— 1833 року він пройшов пішки всю Германію…
— Бідний юнак! А скільки йому років?..
— Не було й двадцяти чотирьох підчас повстання, а тепер двадцять дев'ять…
— На п'ятнадцять років молодший від тебе, — сказала тоді баронеса.
— З чого він живе?.. — спитала Гортензія.
— З свого хисту…
— А, він дає лекції?..
— Ні, сказала кузина Бета, — він одержує їх, і які жорстокі!..
— А гарне-ж у нього ім'я?
— Венцеслав!
— Яка-ж фантазія у старих дівчат! — скрикнула баронеса. — Ти так розповідаєш, що тобі можна повірити, Лісбето.
— Хіба ти, мамо, не розумієш, що цей поляк так звик до батога, що Бета нагадує йому цю приємність його батьківщини.
Всі троє засміялись, і Гортензія заспівала: „Венцеславе, божку моєї душі“ — замість „О, Матільдо…“ І на хвилину сталось ніби перемир'я.
