жати, лікарі не могли задовольняти прохань своїх хорих про швидку й легку смерть: не можна ж було визнавати цілком свідомою людину, опановану гострою гарячковою хоробою. Мій учитель героїчно працював за час епідемії і його досліди пособили доволі хутко упоратися з нею. Але, коли все вже поладнали, він покинув життя.
— Скільки тоді було йому років?
— На вашу лічбу — біля п'ятидесяти. У нас це зовсім молодий вік.
— А другий випадок?
— Це була жінка, у котрої померли чоловік і дитина одночасно.
— А третій, нарешті?
— Про третій вам міг би росповісти лише сам той товариш.
— Це правда, — погодився я. — Але поясніть мені це: чому ви, марсіянці, так довго не старієте? Чи це властивість вашої раси, чи наслідок кращих умов життя, чи може ще там чогось?
— Раса тут ні до чого: літ за 200 перед тим наше довголіття було в два рази коротше. Кращі умови життя? Справді, в великій мірі це вплинуло. Але ж не тільки саме це. Найпершу ролю тут відограє наша метода поновлення життя.
— Що то таке?
— Річ, по суті, дуже проста, хоч вам вона, мабуть видасться чудною. А тим часом, ваша наука вже здобула всі підстави її опанувати. Ви знаєте, що природа, щоб підвищити життєздатність кліток чи організмів, повсякчасно поповнює одну істоту другою. Для цієї мети однокліточні істоти, коли в одноманітнім оточенні їхня життєва сила зменшиться, зливаються по двоє в одно і тільки тим способом вертається їм повна міра здатности до розмножування; — «безсмертність» їхньої протоплазми. Того ж самого глузду є й полове злучування вищих рослин і тварей: там так само єднаються життєві елєменти двох ріжних істот, щоб утворився новий, досконаліший зародок третьої. Нарешті, ви знаєте вже і вжиток кров'яних сировців, котрими передаєте від одної істоти до іншої елєменти життєздатносте, сказати б, частково, — коли треба, на
