Сторінка:А. Богданов. Червона зоря. 1922.pdf/89

Ця сторінка вичитана

би я вам не зумів пояснити всього цього. Але ви самі побачите згодом, що як що й є у нас щастя, то лиш не те мирне й спокійне, про котре ви що-йно балакали.

Я не зважився роспитувати далі. Ми встали, й вернулися до музею. Але я вже більше не міг систематично розглядати колекції. Увагу мою було розвіяно, думки роспливались. Я спинився в одділі скульптури перед одною з останніх статуй, що представляла прекрасного хлопчика. Риси його обличча нагадували Нетті; потужно вразило мене те мистецтво, з яким художник зумів у недорозвинене тіло, в незакінчені риси й трівожні з допитливим поглядом очі дитини — втілити народження геніяльности. Я довго й нерухомо стояв перед статуєю і все на світі зникло з моєї свідомости. Тут голос Енно змусив мене очуняти.

— Це ви, — сказав він, вказуючи на хлопчика. — Це ваш світ. Це буде чудовий світ. Він ще дитина, але погляньте, які невиразні мрії, які трівожні образи хвилюють його свідомість… Він ще дрімає, але він прокинеться, я відчуваю це, я глибоко вірю в це!

До радісного почуття, що викликали в мені ці слова, домішувався у мене якийсь чудний жаль:

«Чому не Нетті сказав це!»

V. У лікарні

Я ВЕРНУВСЯ додому дуже втомлений, а після двох безсонних ночей і цілого дня повної нездатности до праці вирішив знову поїхати до Нетті, бо не хотілось звертатися до невідомого мені лікаря нашого хемічного містечка. Нетті з ранку працював у лікарні; там я й знайшов його за оглядом хорих.

Ледви Нетті забачив мене у вітальні, він одразу ж наблизився до мене, уважно придивився до мого обличчя, взяв за руку й одвів до віддаленої невеличкої кімнатки, де під лагідним блакитним світлом плавали в повітрі якісь приємні, невідомі мені пахощі і панувала повна тиша. Там він спокійно всадив мене до глибокого крісла і сказав: