цілість і кожда людина живе тою цілостю. Ні! зменшити розмноження — це останнє, на що б ми могли зважитися; коли ж це трапиться, то воно стане початком проти нашої волі кінця.
— Ну, добре, я розумію, що трагедія цілого завжди висне над вами, принаймні як погрозлива можливість. Але ж поки перемога лишається за людством, окрему особу добре вириває від цієї трагедії колектив; навіть коли наближається безпосередня небезпека, то велетенські зусилля й терпіння від напруженої боротьби так рівно діляться між безліччю осіб, що не можуть занадто глибоко порушити їхнє спокійне щастя. Для такого ж щастя у вас, здається, є все, що лишень потрібно.
— Спокійне щастя! Та хиба ж може людина не почувати потужно й глибоко всіх заворушень життя цілого, в котрому її початок і кінець? І хіба ж не виникає глибоких суперечностей життя з самої одної обмежености окремої істоти, порівнюючи її до цілого, з самого безсилля її цілковито злитися з тим цілим, цілковито ростопити в ньому свою свідомість, як і обхопити його тою своєю свідомостю? Ви не розумієте цих суперечностей? Це тому, що в вашому світі їх заступають інші, ближчі й болючіші. Боротьба кляс, груп, осіб затемнює вам ідею цілого, а з нею і те щастя та страждання, що вона за собою тягне. Я бачив ваш світ; я не міг би витерпіти й десятої долі того безумства, серед котрого живуть ваші брати. Але саме тому я й не зважився б рішати, хто з нас ближчий до спокійного щастя: що ладніше й гармонійніше життя, то болючіші неминучі в ньому дисонанси.
— Але скажіть, Енно, хиба, напр., ви не щаслива людина? Молодість, наука, поезія та, мабуть, і кохання… Чого такого тяжкого могли ви зазнати, щоб так гаряче говорити про трагедію життя?
— Знаменитий приклад, — засміявся Енно і якось чудно пролунав його сміх. — А чи знаєте ви, що веселий Енно вже раз ухвалив був умерти? І коли б Менні всього на день опізнився був прислати йому сім слів: «Чи не хочете ви їхати на Землю», котрі збили йому всі його рахунки, то ви б свого веселого сопутника не мали. Зараз
