Сторінка:А. Богданов. Червона зоря. 1922.pdf/72

Ця сторінка вичитана

Зауважте собі мізерність усіх чисел недостачі праці по продукціях: тисячі, десятки, сотні тисяч робочих годин, не більше, і все це — на міліони і десятки міліонів годин праці, котрі вже витрачуються в тих продукціях.

— Але недостача праці все ж буває, — заперечив я. Та її, мабуть, покриває потім зайвина, так чи ні?

— Та й не одна зайвина. На ділі й сам підрахунок ведеться так, що до дійсно потрібного числа додається ще якусь кількість. В найбільшої для суспільства ваги гілках, — в продукції харчу, одежі, будівель, машин, — цей додаток досягає 5 процентів, в менш пекучих — 1–2 проценти. Таким чином, числа недостачі в цих таблицях висловлюють, загалом беручи, лише відносну, а не абсолютну недостачу. Коли б позначених тут десятків і сотень годин і не було поповнено, то суспільство ще б не відчуло собі того жадної шкоди.

— А скільки часу працюють що-дня на цьому, напр., заводі?

— Здебільшого 2, 1½, 2½ години, — відповів технік, — але буває і більше, і менше. От, напр., товариш, що завідує великим молотом, до такої міри захоплюється своєю роботою, що за всі 6 годин щоденної праці завода не дозволяє себе заступити нікому.

Я перклав собі в голові ці числа з марсіянського рахунку на земний. Доба там трошки довша, ніж у нас і поділяється на 10 годин. Отже вийшло, що звичайна робота людини тягнеться 4, 5 і 6 годин; праця завода — 15 годин, себ-то така, як у нас на Землі по найтяжче експлоатованих підприємствах.

— А хиба товаришеві біля молоту не шкодить так багато працювати? — спитався я.

— Покіль що не шкодить, — відповів Нетті. — Якихсь там пів року він іще може дозволяти собі таку роскіш. Зо свого боку я, звичайно, попередив його про небезпеки, котрими загрожує йому його захоплення. Найперша з них — це можливість раптового психічного пориву, що з непереможною силою потягне його під молот. Торік такий випадок трапився тут таки з іншим механіком, таким самим шукачем гострих відчувань. Тільки щастя допомогло спинити завчасу молот і врятувати людину, що й не