Через кілька хвилин човник стишив ходу і м'яко пристав біля гарненького невеличкого будиночка, де жив Нетті.
Нетті був дома і зустрів нас дуже радо. Він сів у нашого човника і ми поїхали далі: до заводу було ще кілька кілометрів, він лежав по тім боці озера.
П'ять величезних будівель навхрест і всі на один взірець: чистий шклянний дах на кількох десятках темних колон, розставлених колом, чи ледви ростягненим еліпсом; шклянні шибки, почережно матові й прозорі, між колонами замісць мурів. Ми спинилися біля центрального, найбільшого корпуса, перед ворітьми, що забрали собі одно міжколоння, бувши метрів з 10 завширшки та з 12 заввишки. Стеля першого поверху горизонтально перетинала посередині наші ворота; по землі в ворота бігло кілька пар рельсів, зникаючи в глибу корпуса.
Ми підпливли до верхньої половини воріт і, заглушені гуркотнею машин, одразу ж опинилися на другому поверсі. Але, це не був поверх у звичайному змісті цього слова; це була, швидче, сітка повітряних мостків, що з усіх боків оплітала велетенські машини незрозумілого мені устрою. На кілька метрів над нею містилася друга сітка, за нею третя, четверта й п'ята; всі їх було зроблено зо шклянного паркету, переплетеного брусками залізних ґраток, і звязано безліччю ліфтів та сходців; кожна нова сітка була менша за нижню.
Ні диму, ні сажі, ні прикрого пахна, ні дрібного пороху. Серед чистого, свіжого повітря, освітлені не яскраво, але звідусіль, машини працювали рівно й спокійно. Вони різали, пиляли, стругали й сверлували величезні шматки заліза, алюмінію, нікелю, міди. Велетенські стальні руки ходили рівно й повільно; просторні плятформи совалися туди й сюди, як хронометр; шківа й паси ніби стояли. Не брутальна сила огню й пари, а делікатна, але ще могутніша сила електрики була душею цього грізного механізму.
Сама гуркотня машин, коли ухо до неї потроху звикало, починала видаватися майже мелодією, як що не зважати, було на ті моменти, коли падав головний, на кілька тисяч тонн ваги, молот і все струшувалося наче від грому.
