обсерваторія, цілковито подібна до нижньої, але значно більших розмірів. З цієї обсерваторії видко було іншу половину небесної сфери, вкупі з «плянетою призначення». Марс сяяв своїм червонуватим світлом збоку від зеніту. Менні навів на нього телєскопа і я чітко побачив відомі мені з мап Скіапареллі контури земель, морей та сітку каналів. Менні сфотографував плянету і під мікроскопом явилася детальна мапа. Та без пояснень Менні я нічого на ній не міг зрозуміти; плями міст, гаїв і озер одрізнялись одне від одного тендітними й ріжноманітними подробицями.
— Далеко? — спитався я.
— Зараз не дуже: — біля 100 міліонів кілометрів.
— А чому Марс не в зеніті? Ми, значить, летимо не просто на нього, а в бік?
— А ми інакше й не можемо. Од'їзджаючи з землі, ми, в згоді з законом інерції, зберігаємо, між іншим, хуткість її руху округ сонця — 30 кілометрів за секунду. Марсова ж хуткість — всього 24 кілометри, і коли б ми летіли по перпендикуляру між обома орбітами, то ми б мусили ударитись об Марс з ріжничковою хуткостю 6 кілометрів за секунду. Це річ мало зручна, отже, — ми мусимо вибрати криволінійну путь, щоб ту зайву бічну хуткість урівноважити.
— Якої ж тоді довжини мас бути вся наша путь?
— Біля 160 міліонів кілометрів, що має забрати принайменше 2½ місяці.
Коли б я не був математиком, ці числа не сказали б мому серцю нічого. Але тепер вони викликали в мені почуття справжнього кошмару; отже, я чим швидше залишив цю роскішну обсерваторію.
Шість бічних камер верхнього сегменту, що оточували кільцем астрономічну кімнату, були зовсім без вікон і їхня стеля, являючись продовженням кулястої поверхні етеронефа, похило йшла до самого помосту. Вгорі містилися великі резервуари «мінус-матерії», відштовхування котрої мусило паралізувати вагу всього корабля.
Середні поверхи — третій і другий — містили в собі спільні залі, лябораторії окремих членів експедиції, їхні каюти, умивальні, бібліотеку, гімнастичну залю і т. д.
Каюта Нетті була поруч з моєю.
