цьому ми, нахиляючись уперед, могли бачити й те, що було просто під нами.
Земля хутко тікала спід нас і обрій розсовувався. Поменшали темні плями скель і селищ, береги озер малювалися як на пляні. Небо що далі, то темніло і коли синя смуга незамерзлого моря простяглася по всьому обрію з заходу, — мої очі вже почали помічати більші зорі в повному світлі опівденного сонця.
Повільне вертіння етеронефа округ вертикальної оси, дозволяло нам оглядати всю просторінь під нами.
Нам видавалося, що обрій підноситься вкупі з нами і земна поверхня здобуває вигляд велетенської вгнутої мисочки з рельєфними оздобами. Але контури дрібніли, рельєф спадав, весь краєвид все дужче починав нагадувати географічну мапу, гостро викреслену по середині, роспливчасту й невиразну з боків, де все затягалося напів прозорим блакитним туманом. А небо зовсім почорніло і безліч зірок, аж до найдрібніших, сяяли на нім спокійно й не мигтючи, ані трішечки на боячись сліпучого сонця, проміння котрого стало пекуче аж до болю.
— Скажіть, Менні, наше прискорення в два сантиметри ми збережемо аж до кінця подорожі?
Авжеж, — відповів він. — Лише на середині пути його напрям зміниться на негативний і хуткість тоді вже не ростиме, а падатиме, — кожної секунди знов же на ті два сантиметри. Отже, хоч найвища хуткість етеронефа буде біля 50 кілометрів за секунду, а середня — біля 25 кілометрів, проте в хвилю прибуття вона стане так само малою, як була і в початку руху, і ми пристанемо до Марса, не струснувшись і не вдарившись. Без цих велетенських змінних хуткостей ми не могли б дістатися ні до землі, ні до Венерн, бо навіть їхні найближчі відлеглости — 60 і 100 міліонів кілометрів — вашими, наприклад, валками пощастило б проїхати лише протягом кількох століть, а не місяців, як ми оце з вами нині робимо. Що ж до способу «гарматного пострілу», про котрий я читав у ваших фантастичних романах, то це ж, звичайно, простісінький жарт, бо в згоді з законами механіки — цілком однаково, чи сидіти в момент пострілу в набої, чи зустрінути його своїм тілом зокола.
