вже пізнавати спосеред них мого нічного гостя — Нетті, що давав себе помічати своєю молодостю й жвавостю, а крім нього — широкого в плечах велетня Стерні, що просто знепокоїв мене якимсь навдивовижу холодним, майже зловісним виразом обличчя.
На руській мові говорив зо мною окрім Менні один Нетті; Стерні ж та ще троє чи четверо чоловіка говорили на французькій, інші на англійській; межи ж себе розмовляли на якійсь цілковито новій для мене, мабуть, що на своїй рідній мові. Мова ця була голосна й гарна і, як я з задовольненням одразу ж помітив, не приховувала в собі жадних труднацій для вимови.
ХОЧ і які цікаві були мені «страховиська», проте найдужче увагу мою притягало наближення урочистого моменту одплиття. Я уважно приглядався до снігової поверхні під нами та до прямовісної гранітної скелі, що стреміла за нею. Я чекав, що ось раптом одірвемося ми від землі і все це хутко замигтить перед очима, віддалюючись. Але нічого подібного я не дочекався.
Од снігової поверхні почали ми відділятися без жадного звуку, повагом, ледви помітним рухом. Кілька секунд піднесення було майже непомітне.
— Прискорення — два сантиметри, — зауважив Менні.
Я зрозумів. За першу секунду ми мали пройти лише один сантиметр, за другу 3, за третю 5, за четверту 7 сант.; хуткість мусила весь час зростати, невпинно міняючись відповідно до закону аритметичної прогресії. Через хвилину ми мусили мати хуткість ходи людини, через 15 хвилин — кур'єрської валки і т. д.
Ми рухались в згоді з законом падання тіл, але падали вгору і в 500 раз повільніше, аніж звичайні тіла поблизу землі.
Шкло вікна починалося від самого помосту, створюючи з ним тупий кут, відповідно до напряму кулевої поверхні етеронефа, частиною котрої воно й було. Завдяки
