з Ганною Миколаївною? Мені думалося, що свідомо. Певна річ, він бачив у ній перешкоду своїй меті. Може бути, що він і мав собі рацію. Та чи так, чи інак, — він міг лише прискорити цей розрив, він його не створював. Звичайно, вже й це було непроханим втручанням у мої особисті справи. Але ж тепер я вже був сполучений з Менні і однаково мусив свою проти нього ворожість за це — приглушувати. Отже, не було чого й чеплятися за минуле, краще й не розводитися над цим питанням.
До того ж, взагалі кажучи, новий поворот справи не дуже то й вразив мене: я добре виспався, а здивувати мене після всього вчорашнього було б доволі тяжко. Треба було лишень виробити плян дальшої поведінки.
Розуміється, перш за все треба було як найшвидче й найповніше зорієнтуватися в новім оточенню. Найкраще — починати з найближчого і крок за кроком переступати до дальшого. Найближчим був етеронеф, його пасажири і початок подорожу. Марс був іще далеко: що найменше — два місяці їзди, коли пригадати вчорашні слова Менні.
Зокола бачив я етеронеф іще вчора: це була майже сфера зо стесаним знизу сегментом, як оте знамените колюмбівське яйце. Розуміється, цю форму взято було тому, що вона дає найбільший обсяг для найменшої поверхні, отже — вимагає від будівничого найменше матеріялів і творить найменшу площу для остужування. З матеріялів ішли, очевидно, здебільшого залізо та шкло. Внутрішню конструкцію мусив показали й пояснити мені Менні, він же мав і зазнайомити мене з усіма іншими «страховиськами», як я нишком обізвав своїх нових товаришів.
Повернувшись, Менні повів мене до решти марсіянців. Всі вони скупчилися в залі з великим, на пів стіни завбільшки, вікном. Після елєктрики соняшне світло справляло дуже приємне вражіння. Марсіянців було чоловіка з двадцять і всі вони, як мені тоді видалося, були на одне обличчя. Відсутність бороди, усів, а також зморшків на видах затирала їм навіть ріжницю віку. Я несамохіть стежив очима за Менні, щоб, бува, не загубити його серед цієї чужої мені компанії. Та через де-який час я навчився
