— Так, — відповів Менні.
— Значить, ви мене одурили, — гостро закинув я. — Це не наукове товариство, а щось інше!
— Атож, — спокійно відповів Менні. — Всі ми люде іншої плянети, представники іншого людства. Ми — марсіянці.
— По що ж ви мене дурили?
— А ви б стали мене слухати, коли б я одразу сказав вам усю правду? У мене було замало часу вас переконувати, отже довелося для правдоподібности тую правду перекрутити. Без цього переходового ступеню вашу свідомість було б порушено надто гостро. Що ж до сути, до майбутнього подорожу, то я сказав вам правду дійсну.
— Значить, чи сяк чи так, а я ваш бранець?
— Аж ніяк. Ви й нині цілком вільні. Ви маєте ще цілу годину часу на міркування. Як що за цю годину передумаєте, ми одвеземо вас назад, а подорож одкладем, бо самим нам вертатися нема рації.
— Навіщо ж я вам здався?
— Щоб бути живим звязком між нашим і земним людством, щоб придивитися до нашого ладу життя і толком росказати марсіянцям про земний, щоб бути — поки ви того бажатимете — представником вашої плянети у нашому світі.
— Це вже повна правда?
— Так, повнісінька, аби б лишень ви змогли упоратись зо своєю ролею.
— Коли так, то треба спробувати. Лишаюся з вами.
— Це ваше останнє слово? — запитав Менні.
— Так, як що й ваше останнє слово не єсть знову якийсь… переходовий ступінь.
— Ну, значить, їдемо, — сказав Менні, полишаючи без уваги мою шпичку. — Зараз дам останні вказівки машиністові, а потім вернуся до вас і поведу вас дивитися на одплиття етеронефа.
Він пішов, а я на самоті віддався своїм міркуванням. Властиво кажучи, розмови своєї ми не закінчили. Лишалося ще одно і доволі важливе питання, але я не зважився його Менні ставляти. Чи свідомо сприяв він мому розривові
