— А ви дасте мені дві години, щоб сповістити товаришів? Мене вже завтра ж треба замістити в районі.
— Це вже майже зроблено. Сьогодні прибув, утікши з Півдня, Андрій. Я попередив його, що ви можете виїхати і він охоче згодився вас заступити. Чекаючи тут на вас, я написів йому на всякий випадок листа з докладними вказівками. Ми можемо завезти йому цього листа по дорозі.
Більше балакати не було про що. Я швидко знищив зайві папери, написав записку господи попомешкання і почав удягатися. Менні вже був готовий.
— Ну, ходім. З цієї хвилі я ваш бранець.
— Ви мій товариш! — відповів Менні.
МЕННІ жив на п'ятому поверсі великого будинку, що відокремлено стремів посеред низеньких будівель одного з передмість столиці. Не зустрів нас ніхто. По кімнатах було порожнє і в яскравому світлі елєктричних світичок ця порожнеча видавалась особливо похмурою й неприродньою. У третій кімнаті Менні спинився.
— Тут, — вказав він на двері четвертої кімнати, — держу я повітряний човник, котрим ми зараз поїдемо до великого етеронефа. Але спочатку я мушу трошечки перетворитися. В цій машкарі мені було б важко керувати човником.
Він розстібну в коміра і зняв з себе вкупі з окулярами ту навдивовижу дотепно зроблену машкару, на котру я, та й усі інші, думав до цієї хвилі, що це його обличчя. Мене просто приголомшило те, що я одночасно побачив. Очі в Менні були на прочуд великі, якими ніколи в світі не бувають очі людські. Зінки були надмірно широкі, навіть порівнюючи до величизни самих очей, чому вираз їхній був аж трожи здатний навіяти жах. Верхня частина голови була така широка, як було треба, щоб умостилися такі очі. Нижня ж, навпаки, була порівнююче мала і цілковито безборода й безуса. Все вкупі творило вражіння надмірної оригінальности, майже каліцтва, але не карикатури.
