вияснив усе, що було треба, а підслухувати далі чужу розмову не личило, та й не було для чого. Через кілька хвилин невідома, знову в капелюсі й вуальці, викликала мене ще раз.
— Я візьму Лєоніда до себе, — заявила вона. — Лєонід сам цього хоче та й умови догляду у мене кращі ніж тут, отже ви можете не турбуватись. Двоє товаришів внизу чекають. Накажіть дати їм ноші.
Сперечатися не доводилось: у нашому шпиталі умови справді не так блискучі. Я спитав її адресу, — це було дуже близько — і ухвалив собі завтра ж навідатись до Лєоніда. Прийшло двоє робітників, обережно поклали його на ноші, і понесли…
|
|
І Лєонід і Нетті без жадного сліду зникли. Оце зараз зайшов я до їхнього помешкання: двері одчинено, кімнати порожні. На столі у великій залі з одчиненим навстежей великим вікном побачив я адресовану собі записку. В ній тремтючою рукою було написано лишень кілька слів:
«Привіт товаришам. До побачення.
Ваш Леонід.»
Дивне діло: не відчуваю жадного занепокоєння. А смертельно втомився за ці дні, бачив багато крови, безліч страждань, котрим безсилий був пособити, надивився на картини загину й руїни: а на душі все ж радісно й ясно.
Все, що було гіршого, — вже за плечима. Боротьба була довго й тяжка, але перемога перед нами… далі боротьба буде легша…
