— Так, — відповів я; — не турбуйтесь понад міру. Рана його хоч і небезпечна, але я гадаю, що виходити його можна.
Вона швидко й тямуче поставила мені низку питань, щоб вияснити становищо хорого. Потім вона забажала його побачити.
— А чи ж не схвилює його це? — заперечив я.
— Безперечно, схвилює, — відповіла вона. — Але це завдасть йому менше шкоди, ніж корнети. Ручуся вам за це.
Тон її був цілком рішучий і упевнений. Я побачив, що вона тямить, що каже, і не міг їй одмовити. Ми пішли до палати, де лежав Лєонід і я жестом вказав на параван, сам же лишився по сусідству, біля ліжка іншого тяжко пораненого, котрого я однаково мусив оглянути. Я хотів прослухати всю її розмову з Лєонідом, щоб в разі потреби — вплутатись.
Заходячн за параван, вона трохи підсмикнула вуальку. Я бачив її сілюет через не дуже прозору тканину паравану і міг помітити, як вона нахилилася над хорим.
— Машкара…, — через силу вимовив Лєонід.
— Твоя Нетті! — відповіла вона, і стільки ніжности й ласки почув я в тих двох словах, вимовлених тихим мелодійним голосом, що моє старе серце затріпотіло в грудях, опановане до болю радісним співчуттям.
Тут вона якось гостро ворухнула руками, ніби розстібала коміра і, як мені видалось, зняла з себе капелюха з вуалькою, а потім ще близче похилилась до Лєоніда. Наступила хвилинка мовчанки.
— Я, мабуть, уміраю, — сказав він тихо, тоном запитання.
— Ні, Ленні, життя перед нами. Рана твоя не смертельна, навіть не небезпечна…
— А вбивство? — заперечив він тяжко трівожно.
— Це була хороба, мій Ленні. Заспокойся, цей порив смертельного болю не стане ніколи між нами, як не стане й на шляху до нашої спільної великої мети. Ми дійдемо до неї, мій Ленні…
Тихий стогін вихопився йому з грудей, але це не був стогін болю. Я пішов, бо відносно свого пораненого вже
