— А куди він кидає подрані листи й папери? — спи гав я.
— У кошик під столом у кабінеті, — відповів Володимир.
— Добре, тоді принесіть мені всі клаптики, котрі знайдете в тому кошикові.
Володимир пішов і хутко вернувся.
— Там нема жадних клаптиків, — заявив він. — Ось тільки що я знайшов там: конверт листа, з печатки судячи — сьогодняшнього.
Я взяв конверт і зиркнув на адресу. Земля попливла мені спід ніг і стіни почали падати на мене…
Рука Нетті!
СЕРЕД того хаоса спогадів і думок, що знявся в моїй душі, коли я побачив, що Нетті була на Землі і не схотіла побачитись зо мною, для мене спочатку виразно повстав лише кінцевий висновок. Він виник ніби сам собою без жадного помітного логічного процесу і був цілком певний. Але я не міг обмежитись лише на тому, щоб просто як най-швидче його здійснити. Я хотів також до-ладу й чітко вмотивувати його для себе й для інших. Особливо ж не міг я пристати на те, щоб мене не зрозуміла і Нетті, та полічила б за безпосередній порив почуття те, що було логічною конечностю, що неминуче випливало з усієї моєї історії. Тому я повинен був перш за все до-ладу росповісти свою історію, — росповісти для товаришів, для себе, для Нетті… Ось що породило мій рукопис. Вернер, котрий прочитає його перший — на другий день після того, як ми з Володимиром зникнемо, — потурбується, щоб його було видано, з потрібними, розуміється, для конспірації змінами. Це мій єдиний йому заповіт. Дуже жалкую, що не доведеться стиснути йому руку на прощання…
В міру того, як я писав оці спогади, минуле прояснювалося переді мною, хаос оступався перед певним і моя роля та вся моя діяльність повставали перед свідомостю як
