коли всім буде надто ніколи і моє минуле потоне на довгий час у бурхливих хвилях нового допливу. Коли ж мені траплялося помічати факти, що викликали сумніви що до певности цих моїх надій, то в мене виникала трівога й занепокоєння і невиразна ворожість до всіх, хто ще міг за мене згадувати.
Одного літнього ранку Вернер, вернувшись з лікарні після огляду хорих, не пішов до саду відпочивати, — як це робив звичайно, бо цей огляд його дуже втомлював, — а навідався до мене і став старанно роспитувати мене про моє самопочуття. Мені видалося, що він затямлював мої відповіде. Це була трошки не зовсім звичайна річ і я спочатку подумав, чи не догадався він, часом, про таємницю моєї з Володимиром маленької змови. Але ж із розмови я швидко помітив, що йому ніщо таке й на думку не спадає. Потім він знов же пішов не в сад, а до свого кабінету і лишень через пів-години побачив я через вікно, що він гуляє вже своєю улюбленою темною алєєю. Я не міг не думати про ці дрібниці, бо ж нічого поважнішого навкруги мене взагалі не було. Після ріжних здогадів я спішився на тому, що Вернер мав написати комусь, — на його спеціяльне прохання, звичайно, — докладне справоздання про стан мого здоровля. Почту йому завжди носили вранці, до його кабінету в лікарні, — цього разу він, певне, дістав там листа з запитанням про мене.
Од кого лист і навіщо? Довідатись про це, та ще й негайно, стало мені конечною потребою для заспокоєння. Питати у Вернера не доводилось, — він чомусь не вважав можливим сказати мені це, бо ж інакше сказав би й сам, без якихсь там роспитувань. Чи не зна чого Володимир? Ні: каже, що не зна нічого. Я став міркувати, яким би способом достукатися правди.
Володимир охоче став мені до помочи. Моя цікавість на його думку була цілком законною, притайкуватість же Вернера, — безпідставною. Не довго думаючи, він перевів справжній трус по кімнатах Вернера та в його медичному кабінеті, але ж нічого цікавого не знайшов.
— Він, певне, або носить цього листа з собою, або ж подрав його й викинув, — сказав Володимир.
