Доводилося, однак, ждати. Я розумів, як болюче тяжко працювати в таких умовах товаришам. Але сам я не хапався йти до них, навіть незалежно від думки Вернера. Я гадав собі, що краще набратися сили, щоб було що витрачати, коли за нею явиться поважна потреба.
За час довгих гулянок у гайку ми з Володимиром обмірковували шанси й умови майбутньої боротьби. Мене глибоко зворушували його наївно героїчні пляни й мрії. Він видавався мені шляхетною, гарною дитиною, котрій судилася така ж проста й безпретензійна смерть, якою було його молоде життя. Цінні жертви призначає собі революція і прекрасною кров'ю червонить вона свій пролєтарський прапор…
Не один Володимир видавався мені дитиною. Багато чого наївного й дитячого, чого я перше ніби не помічав і не почував, бачив тепер я і в Вернері, старому робітникові революції, і в інших товаришах, котрі мені згадувались, — навіть у наших ватажках… Всі люде, котрих знав я на Землі, уявлялися мені напів дітьми, підлітками, що невиразно приймають життя і в собі, і навкруги себе та напів свідомо віддаються внутрішній і зовнішній стихійності. В цьому почутті не було й краплинки поблажливости чи призирства, була лиш симпатія й братерський інтерес до, людей-зародків, дітей молодого людства.
ГАРЯЧЕ літнє сонце ніби ростопило лід, що сковував життя країни. Вона прокидалася і блискавки нової грози вже спалахували на обрії, а приглушене гуркотіння починало долітати з низів. І це сонце, і це прокидання пригрівали мені душу й підносили мої сили; я почував, що скоро буду такий здоровий, як ще ніколи за все своє життя.
В цьому невиразному, радому життю стані, мені не хотілося думати про минуле і приємно було відчувати, що я вже забутий усім світом, забутий всіма… Я лаштувався ожити для товаришів у такий час, коли нікому й на думку не спало б роспитувати мене про роки моєї відсутности,
